Декілька програм із соціальної та психологічної адаптації, на які я згодом потрапив, дуже мені допомогли. Я прийняв рішення і надалі навчатись для того, щоб ділитись набутими знаннями і навичками з іншими ветеранами, які зазнали схожий зі мною складний досвід по поверненню. Так виникла ідея вивчати психологію у вищому навчальному закладі, і я склав іспити в магістратуру. Я обрав, а у 2018 році закінчив Державний вищий навчальний заклад "Університет менеджменту освіти" за спеціальністю 053 "Психологія". Вибір був не випадковим, адже в навчальному закладі панувала дружня, тепла атмосфера. Мене оточували досвідчені вчителі, яким я дуже вдячний за знання, та однокурсники, які стали моїми друзями та подругами. Їх підтримку я й досі відчуваю!

Не скажу, що вчитись було просто, але я закінчив університет з відзнакою. Відтепер я продовжую працювати з ветеранами, використовуючи набуті знання…".

Своїми знаннями Олександр поділився і з "Цензор.НЕТ".

- На цій війні кожного дня чуєш цей термін: емоційне вигорання. У людей на фронті, в тилу, на окупованій території воно, звичайно, проявляється по-різному. Ви, як ветеран, свого часу відчули це вигорання на собі. Як і ваші підопічні. То як це відчувається там, на передку?

- Власне цей термін, ви правильно підмітили, стосується не тільки військових, а й мирного життя. Бо це суто психологічний термін. Вигорання може бути просто в людини допоміжної професії, як от у мене – психолога або психотерапевта. І ознакою цього вигорання є те, що у мене немає сил вже щось робити. Немає бажання робити — хоча ця моя професія може бути для мене важливою, улюбленою професією. Але у мене немає сил працювати. І коли я пробую просто відпочивати, це не допомагає. І це є вже вигорання просто в професії. Що вже говорити про військові дії, про бойові підрозділи…

Я справді воював з 2014 по початок 2016 року — і ні про які ротації, зміни чи ще щось — взагалі не йшлося. Єдине — ми могли відходити від так званого нуля (хоча тоді ще не було цієї назви "нуль"). Я служив у танковому підрозділі; звісно, що ми не постійно знаходилися в бою. Але все одно ми постійно знаходилися на передовій. Який вигляд мало це вигорання? Страшенна втома; дуже важко було переносити жару або холод. Тотальне небажання підійматися і робити якісь необхідні речі – умиватися, чистити зуби чи ще щось…

Зараз я не на війні, не поруч з моїми побратимами, які воюють. Я не знаю, як це у них зараз; як вони це витримують. Але вони це витримають.

- Принагідно процитую українського воїна Павла Чебурея, він пише у себе в Фейсбуці: "Я вигораю. Відчуваю, як всі бажання тьмяніють і замінюються байдужістю. Найкращий час — коли потрібно лягати спати. Можна хоч на деякий час вийти зі воєнного інфополя. Будь-які перспективи зустрічаю "ну, ок", бо погані вже не лякають, а хороших не передбачається.

Війна перестає здаватися чимось, що колись завершиться. До нового року точно ні. Весною нова кампанія. Гаряче літо — 2024. І так по колу.

Здогадуюсь, що я такий не один".

Кінець цитати. Що ви як психолог радите робити у таких випадках? Чи тут єдиний поміжний засіб – це ротація і відпустка в тил?

- Це один з головних засобів.

- А що, є ще якісь?

- Дуже класне питання. І дуже складне. Бо насправді, якщо брати будь-яке керівництво по бойовому мистецтву; якщо брати наприклад, той самий американський досвід, то там буде сказано, що є певні періоди, коли людина перебуває в зоні бойових дій. Ці періоди чітко обмежені, людей обов`язково треба міняти. Але ми розуміємо, що зараз війна. І що міняти може бути просто неможливо.

- Ми воюємо проти країни, яка вважає людей м`ясом; має це м`ясо у необмежених обсягах – і накидає, і накидає…

- Звичайно. Тому опиратися на свій ресурс, на якусь свою супермотивацію — це єдине, що я можу для себе зробити і собі дозволити. А ще — за можливості намагатися турбуватися про себе через не можу, через не хочу. Так, у будь-якому випадку цих можливостей в зоні бойових дій завжди буде обмаль. Але треба турбуватися про себе, не забувати про те, що обов’язково є ті, хто чекає. Це теж може бути потужним ресурсом. Звісно, що цього може недостатньо або для більшості, або для якоїсь частини. Ми зараз не говоримо про якесь дослідження. Але мої побратими справляються з цим. І я дуже їм дякую за це.

- А на що люди з таким вигоранням, які вже дуже довго без ротації, на що вони найчастіше вам скаржаться? На гнів, на байдужість, що призводить до втрати концентрації, а ця втрата концентрації на війні шалено збільшує ризики. Чого більше? Оця байдужість – та ну його вже, хай воно лісом все йде...

- Бачите, ви перед цим в принципі відповіли на це питання — тому що процитували уривок з ФБ-посту воїна. І там людина описує типовий приклад. Я до цього нічого не можу додати, бо так воно і є. Нещодавно мій побратим і друг Святослав написав мені в телеграмі, що у нього є зв’язок, і він хоче зі мною поспілкуватися, тому що… знаєте, як кажуть на війні – його накриває. Хоча це людина неймовірно ресурсна; ми з нею знайомі давно, проводили групи підтримки. Це людина, яка після повернення додому у 2016 році планувала мирне життя – але знову пішла нас захищати. І от він пише, що його накриває. Хоча це дуже потужна людина.

- І як він дає тому раду?

- Ось, бачите, він знайшов для себе такий спосіб: він може подзвонити мені або будь-ще комусь, неважливо кому з близьких. Може поділитися цим — і отримати від того полегшення. Це теж дуже важливий момент! І тут я повернусь до того місця, де я зараз працюю – я про гарячу лінію підтримки Українського ветеранського фонду. Це — цілодобова лінія емоційної підтримки, де мої колеги і я, в тому числі, 24/7 можемо відповісти на телефонний дзвінок і в режимі "тут і зараз" підтримати, поговорити, вислухати і подякувати тим, хто захищає; сказати їм, що ми їх чекаємо.

Зараз я не тільки консультую сам, а ще і допомагаю моїм колегам в цій нелегкій справі.

- Знаєте, після моїх інтерв’ю з бійцями на якомусь етапі мені стали телефонувати герої моїх інтерв’ю і ділитися наболілим. І хоча я це вважав і вважаю частиною своєї роботи, дуже швидко я зрозумів, як це емоційно важко – занурюватися у цей біль, у ці проблеми. Тому велика повага вам і вашим колегам. І питання: а як ви самі витримуєте таке фізичне і психологічне перевантаження? Бо інколи ж розповідають жахливі речі…

- Саме так. Речі можуть розповідати жахливі. Тому, знову ж таки, турбота про себе; збираємось і ділимось кейсами — важкими або надважкими. Думаємо над цими кейсами, підтримуємо один одного. Даємо можливість після важкого дзвінка 10-15 хвилин відпочити. Не забуваємо про те, що просто треба відпочивати. Не бути 24/7 психологами. Це дуже важливо.

- З вашого досвіду, включно з оцією гарячою лінією, чи були якісь несподівані рішення допомогти бійцю тут і зараз, які ви, можливо, самі від себе не очікували? Але ось таке несподіване рішення з’явилося і воно виявилося успішним, гарним. Пропозиція якась для цього бійця. Чи були такі ситуації?

- Знаєте, ця лінія була започаткована в рамках Українського ветеранського фонду, який є структурою міністерства у справах ветеранів. Тобто загалом ми працюємо з тими, хто повертається. Але так склалося, що нам телефонують і ті, хто воює. Власне, що я зрозумів для себе? Якщо захисник або захисниця звертається до мене, хоча я зараз не поруч, — значить, там їй\йому не вистачає такої підтримки. Хоча ця підтримка має бути! Як мінімум, три особи відповідають за морально-психологічний стан військового. Це командир підрозділу, заступник командира підрозділу по роботі з особовим складом і офіцер-психолог. Саме ті люди, які мають мотивувати, бачити, чути і відчувати — в тому числі і вигорання. Коли цього бракує — людина дзвонить нам. Вона чекає на якусь допомогу.

Для себе я зрозумів, що я маю бути чесним з цією людиною. Я тоді їй скажу: розумієш, я не поруч з тобою. Єдине, чим я можу допомогти, — це вислухати тебе, бути з тобою на зв`язку, коли ти дзвониш, попросити тебе, щоб ти ще не раз звертався до нас. І сказати: "дякую тобі за те, що ти нас захищаєш! Чекаю на твоє повернення!"

- А ви одразу кажете людині, що теж у минулому воювали? Це ж, я думаю, додає довіри?

- Це теж може бути по-різному. Не завжди одразу кажу. Якщо так складається розмова, що це доречно, тоді так, кажу. Тому що це є додатковим елементом довіри, ви сказали це абсолютно правильно. Бо є такий принцип роботи — він називається "рівний — рівному". Це принцип роботи, який був заснований ще у групах підтримки: коли люди зі схожим досвідом, які вже більш адаптовані, допомагали тим, хто тільки починав адаптуватися. Цей принцип тут також працює. Але він не є обов’язковим. Головне, щоби сам додзвонювач або мій клієнт хотів поспілкуватися з людиною зі схожим досвідом. Знаєте, колись я сам був таким клієнтом, бо повертався з війни. І сказати, що я був в розібраному стані – це нічого не сказати. Я повертався просто таким розбитим по маленьких шматочках скла або дзеркала. Тоді я не думав, що мені обов’язково потрібна людина зі схожим досвідом, бо ветерани тільки починали повертатися. Я знав, що існує три різновиди людей, які працюють, умовно кажучи, з головою – це психологи, психотерапевти і психіатри. Я навіть точно не знав, чим вони відрізняються один від одного. Я шукав собі саме такого спеціаліста. Дуже наполегливо шукав, щоб розібратися, що зі мною відбувається, що зі мною не так. У мене була жага до цього, дуже велике бажання. Тому тоді мені було не важливо, чи є в фахівця схожий з моїм досвід.

- Повертаючись до бійців з фронту, які телефонують вам на лінію. Як часто буває, що протягом бесіди не вдається вийти на позитивний фінал, якось допомогти? Чи буває так, що боєць може кинути слухавку, або ви відчуваєте, що контакту не вийшло, що він вам не довірився?

- Чи трапляється це часто – питання дослідження. Таке трапляється в будь-якій психологічній роботі: людина, яка звернулася до психолога, може просто візуально йому не довіряти. Але в нашому випадку телефонної консультації є нюанси: скажімо, просто голос може не сподобатися. Таке буває, і я розумію, що не можу допомогти всім. Ніби я такий чарівник, дістаю чарівну паличку і допомагаю. Ні. На жаль, допомогти не вдасться і коли сама людина шукає не допомоги, а просто хоче розмістити злобу, образу, яка в ній накопичилась. Тоді звісно, діалогу не відбувається. Таке може бути, і до цього потрібно бути готовим. Хоча це не просто, бо здається, що ти хотів, а не зміг. З`являється відчуття провини, коли ти картаєш себе за те, що не зміг допомогти. Таке буває, це частина нашої роботи.

- Як журналіст я з 2014 року спілкуюсь з нашими військовими. Переважно у Києві, де вони або лікуються, або відпочивають. І бачу дві парадигми сприйняття столичного мирного життя. Перша – роздратована: мовляв, люди навколо — занадто релаксовані; вони, мабуть не розуміють, що в Україні – страшна війна? А оцих пацанів, що сміються в кафе, треба на передову, щоб зрозуміли ціну цьому миру…

І друга парадигма сприйняття мирного тилу: мовляв, так, може занадто тихо і розслаблено, але ж хіба не заради того ми воюємо, щоб у парках бігали діти і люди сміялись у кафешках. Бувають люди складні, які суміщають ці два світосприйняття. А ви які варіанти більше бачили?

- Я бачив і ті, і інші варіанти. Ви навели дуже гарні приклади; дійсно є таке полярне ставлення до того, що відбувається. Навіть на своєму досвіді я знаю, що коли я повернувся, — теж бачив лише негатив. Бачив лише те, що нікому ця війна взагалі не потрібна. Коли я їхав з Костянтинівки потягом, бо вже звільнився — за одну ніч перемістився через фантастичний портал з війни, там, де обстріли, де гинули мої друзі, побратими, — у мирне життя. Тоді війна відчувалась лише на сході. А коли я доїхав до Києва, то тут взагалі ані обстрілів, ані нічого такого не було. А там хати горіли, люди гинули…Я сів в електричку, поїхав в своє містечко під Київ і чую, що говорять про все, що завгодно: про відпустку, ціни, про те, як все дорожчає, про курс долара. Але ніхто не говорить про віну. Я не розумів, що відбувається, чому так. Це було дійсно жахливо. І це був один з тих моментів, який мене тоді розхитав…

- І неминуче приходять в голову думки: що, за оце я і мої побратими життя віддавали, ризикували, воювали? Щоби тут люди про долари розмовляли?

- Так. Але ми розуміємо, що коли я, наприклад, чимось дуже сильно засмучений або щось мене дуже турбує, то я і бачу лише ці моменти. Це я вже зараз говорю з точки зору якогось психологічного аналізу. Тому власне, я розумію, що такі випадки трапляються, і зі мною теж. Скажімо, коли я заходив в маршрутку, показував своє посвідчення учасника бойових дій, а мені водій казав, що я його десь купив. І "що ти там воєвал", казав мені водій. І, звісно, мене це просто розривало…

- Або сакраментально: я тебя туда не посылал…

- Так точно. Але разом з цим ситуація змінювалася. І коли пояснення цього стало для мене зрозумілим, ставлення моє змінилося. Я не припиняю наводити такий приклад. Мій друг (я називаю його побратимом, хоча він воював вже після повномасштабного вторгнення), — морпіх. Воював у Маріуполі, потрапив у полон. Весь поламаний, зранений, був звільнений з полону і проходив він адаптацію в Києві. Він лікувався. І ми з ним тоді познайомилися. Він така життєрадісна людина. Він просто наповнений життям. І він тоді дуже хотів повернутися, знову воювати.

Минулого літа ми з ним домовилося, що зустрінемося в ботанічному саду. Він приїхав туди на самокаті! Це людина, у якої половина тіла взагалі складалася з заліза, бо була купа переламаних кісток. І коли ми з ним поверталися після розмови – а тоді вже почали кафе працювати, люди там голосно весело розмовляли — я йому кажу: як тобі це? Те, що ви розказали, оцей другий полюс цього сприйняття. І він каже: так це класно, бо саме для того ми там є. і коли ми там закінчимо, ми повернемося і доєднаємося до цих людей…

Тому ці межі – крихкі. Але говорити про те що є прірва між військовими і цивільними, — я не буду. Для мене цієї прірви не існує. Бо в моєму оточенні — люди, які розуміють. Які чекають, дякують… Хоча дійсно так просто людина влаштована: насамперед зазвичай думає про себе…

- Багато хто з нас, тилових мешканців, не дуже розуміє, як поводитися з ветеранами, які навіть на перший погляд відчувають себе чужими у майже мирному місті. А якщо у людини ще і важке поранення, втрачені кінцівки, або зір – люди навколо часто-густо не знають, чи варто розпочинати розмову. Можете дати поради з цього приводу?

- Це теж дуже гарне питання. Воно досі актуальне – як же поводитися з тими, хто повертається?

По-перше, треба розрізняти – чи ця людина повертається з війни і вже залишається в умовно мирному житті – чи вона просто приїжджає відпочити, а потім знову повертається на війну.

Ця друга ситуація — більш складна, бо знаходиться ніби між двох світів. Швидкої адаптації тут, у мирному житті, — не вийде. Якщо людина тут буде адаптуватися, то там вона втратить свої навички. Це дуже складна ситуація.

То якщо людина повернулася, як з нею поводитися? Питання, яке виникало ще коли поверталися перші ветерани, у 2015. Тоді воно було дійсно актуальним. Нині це питання, чесно вам скажу, мене злить. Тому що складається враження, що українці вже супер навчилися спілкуватися один з одним – ненасильницьки, асертивно, екологічно. І тут раптом прилетіли інопланетяни, з яким треба вчитися наново якось спілкуватися (посміхається, – ред.). Але це ж не так, ветерани — не інопланетяни. Вони — теж частина суспільства. Тобто якщо я йду по вулиці, бачу ветерана і мене переповняє бажання йому подякувати, я можу запитати його, чи можу я обняти тебе, потиснути твою руку. Ми цього вчимо зараз. Працюємо з групами дружин, які чекають. Працюємо з тими, хто втратив. Ми вчимо цього спілкування. Проводимо по ЦНАПах тренінги, як спілкуватися з тими, хто буде повертатися. Я зазвичай говорю: якщо ви взагалі вмієте спілкуватися; якщо взагалі вмієте розмовляти з людьми, тоді у вас не буде проблем. Так, є певні вже хрестоматійні речі стосовно того, щоб не запитувати у ветерана: скільки ти вбив? Чи було тобі страшно? Чи ти знаєш, коли закінчиться війна? Але це все ми можемо вже в інтернеті знайти.

- Не називаючи імен, звичайно, розкажіть про типові проблеми адаптації ветеранів, які остаточно повернулися з фронту і вже адаптуються до мирного життя. Розумію, що про це можна писати дисертації, а я вас прошу лише про кілька абзаців…

- У мене магістерська на цю тему була написана свого часу. Тому так, про це можна писати. Проблеми адаптації – це, перш за все, небажання мене, наприклад, коли я повертаюся, підлаштовуватися, змінюватися. Відсутність розуміння, що вже не буде зі мною так, як було раніше. Що я змінився — але нині маю стати людиною в мирному житті. І оце застрягання є основною проблемою. Для того є спеціалісти, щоб пояснити, що це нормально – те, що, коли я повертаюся, я застрягаю. І це нормально, якщо я шукаю якісь свої інтуїтивні інструменти, щоб знизити цей біль, цей контраст, який я бачу. І я можу, наприклад, таким інструментом зробити собі алкоголь або інші речовини. І це теж проблеми. От якщо мені не скажуть, що це руйнівна стратегія, я зіп’юсь, я помру. Виходить, є лише два основні варіанти: або я адаптуюсь і живу, — або не адаптуюсь, і мій посттравматичний стресовий розлад продовжує загострюватися. Відбуваються незворотні зміни моєї особистості — і я стаю або безхатьком, або алкоголіком. Або ж просто вмираю чи вбиваю себе. Два варіанти – адаптуюсь чи не адаптуюсь. Але це необов’язково говорить про те, що кожна людина буде це проходити. Є люди, мої знайомі, які повернулися, тиждень відпочили — і через тиждень вже працювали на тій самій роботі, на якій вони працювали до того, як брали участь у бойових діях.

- Тобто залежить від людини.

- Так, залежить. Бо кожна людина є унікальною особистістю.

- Хочу спитати про важку тему, а саме суїцид воїнів, які, повернувшись з фронту, з різних причин не змогли віднайти себе у мирному житті. Ті ж американці запровадили таку традицію: біля кладовищ, військових меморіалів, куди часто приходять ветерани, чергують досвідчені психологи, бажано теж ветерани, які уважно спостерігають за відвідачами. Бо помічено, що, на жаль, для емоційно нестабільних ветеранів війни це відвідування інколи може бути тригером для самогубства.

Ви підтримуєте таку практику з психологами?

- Це потужна практика. Я двома руками це підтримую. Бо насправді це має розвиватися в громадах – коли я, знаючи різні, навіть невербальні, ознаки того, що відбувається з людиною, коли вона починає про це думати, починаю з нею розмовляти. Напряму запитую її про це. Перебуваю поруч і говорю їй, що їй потрібна допомога. На це започатковані спеціальні тренінги, спеціальні курси. Я в тому числі, проходив ці тренінги. І багато хто з моїх колег, моїх знайомих і друзів, ці тренінги проходили.

Більше того, можу сказати, що працюю ще на одній гарячій лінії. Це лінія по запобіганню самогубств, називається "LifeLine Ukraine". Або "Лінія життя Україна". Вона існує вже понад 3 роки і була, до речі, започаткована також для ветеранів. Зараз це вже загальноукраїнський проєкт для всіх, хто потребує такої підтримки. Також працює 24/7, і дзвінок на цю лінію є одним з інструментів, який допоможе людині не скоїти самогубство. Це дуже важливо! Я нещодавно проходив тренінги у англійського психотерапевта і психіатра стосовно самогубства. І почув таку цікаву думку про те, що, мовляв, ми працюємо над цією проблемою, придумуємо різні штуки. Намагаємося запобігти — але самогубства все одно відбуваються. Це не говорить про те, що ми щось робимо неправильно. Але все одно це відбувається — і ми не можемо взяти чарівну паличку, сказати кілька чарівних слів – і людина цього не зробить. На жаль, це так. Але намагатися бути поруч і запобігти цьому – це одна з моїх місій. Думаю, не тільки моїх.

- Розширмо вашу компетенцію, дамо пораду людям, які стикаються з ветеранами. Як не пропустити той момент, коли ми емоційно втрачаємо ветерана і він тяжіє до суїциду? І що робити, якщо ти побачив свого друга, або у рідної людини, ветерана такі тривожні симптоми в поведінці?

- Це стосується не тільки ветеранів, а загалом людини, яка в складній ситуації і починає про це думати. Головне, що я маю знати: думки про самогубство не говорять про те, що у мене щось не гаразд з головою. Вони говорять лише про те, що мій емоційний біль настільки для мене нестерпний, що я хочу його припинити такою ціною. І коли дуже сильно страждаю, то інших виходів з цієї ситуації просто не бачу. Для мене є лише один вихід, бо моє бачення, воно, як в коняки, яка їде і везе карету: тільки вперед. І домінує оце бачення, що я зараз себе вб`ю і припиню страждати. В цьому моменті я можу припинити взагалі спілкуватися з тими, з ким спілкувався$ стати відлюдним, уникати людей. Припинити ходити на службу, на роботу. Припинити робити якісь звичайні речі – типу умиватися, митися взагалі. В принципі, це можна помітити? якщо я з цією людиною інколи зустрічаюсь і спілкуюсь. Крім того, якщо я думаю про самогубство, я можу давати якісь вербальні ознаки цього. Тобто я можу сказати своїй близькій людині: боже мій, як мені все остогидило, коли мене вже не стане! Щоб цього не було я не говорю прямо, що я хочу себе вбити. Але те, про що я говорю, так звучить. І це теж може насторожити.

Або, наприклад, я можу почати вживати алкоголь та інші речовини. Це теж говорить про те, що зі мною щось відбувається. До речі, одна з ознак посттравматичного стресового розладу – це теж думки про самогубство. Якщо такі думки присутні, за деякий час у мене вже є план, засоби. А у ветерана ж ці засоби можуть бути, бо у ветерана може бути зброя. У мене, наприклад, є особиста зброя. Це значить, що у ветерана можуть бути засоби; йому буде легше це зробити, ніж цивільній людині. Наприклад, я був таким відчуженим, ні з ким не спілкувався. І тут моя близька людина помічає, що у мене настрій може помінятися з депресивного відлюдькуватого на такий, що я починаю знову спілкуватися і поводитися активніше. Це може значити, що я вже прийняв рішення, що я це зроблю. І мені стало якось легше. Це теж дуже небезпечно, і дуже важливо це помітити.

Або я починаю дарувати свої речі, які я б ніколи нікому не подарував. Кажу: а хочеш я тобі подарую свою гітару або ще щось? Це теж може насторожити. Що робити в такому випадку? Треба не завуальовувати: слухай, що таке, що не так, — а спитати напряму: я бачу, що з тобою щось відбувається, що ти дуже сильно переживаєш; мені здається, що ти думаєш про самогубство. Це правда чи ні?

- Чи не занадто відверто це буде?

- Одна з помилок – вважати, що таке пряме питання нібито спровокує самогубство. Ні, краще саме запитати напряму і почути або ствердну відповідь або отримати від людини: ти що, дурний? Звісно що ні. І це добре. Якщо людина починає ділитися, то, по-перше, варто сказати, що я поруч і готовий тебе вислухати. Давай разом подумаємо, як ми можемо вийти з цієї ситуації. Але обов’язково сказати людині, що тобі зараз потрібна допомога спеціаліста. Про якого спеціаліста ми говоримо? Звісно, психолог, психотерапевт, психіатр. і якщо я людину хоча на день затримаю від цього і на наступний день з нею домовлюсь, — то вже буде велика справа. В такому випадку я з людиною домовляюсь так: давай домовимося, що в цей день ти нічого з собою не зробиш. Я забираю у тебе твої засоби. І пістолет, і твій карабін, ще щось. Воно буде у мене вдома. Ти нічого не зробиш, а завтра ми з тобою разом підемо до лікарні. Або підемо до якогось закладу, де тобі допоможуть. І це вже перемога.

- Всі нині знаються ПТСР – принаймні постійно використовують це слово. Які типові реакції ПТСР ви спостерігаєте у українців у тилу? Побоювання обстрілів і бомбувань. Шалена тривога за рідних на фронті. Почуття провини, що ти не на фронті. Нездатність планувати своє життя на більш-менш довгий термін…І це ж я і близько не все перелічив.

- Ви перелічили дуже важливі штуки. Але є найголовніше, про що варто знати: посттравматичний стресовий розлад тому і називається "пост", що він виникає після того, як людина отримала якийсь травматичний досвід і після того знаходиться вже в спокійній ситуації. Але цей досвід до неї повертається постійно. Повертається він, як ви правильно сказали, — через якийсь звук, що нагадує обстріли. Людина боїться цього, постійно від того старається захиститися – або сидить вдома між двох стін, або ще щось робить: ночує в підвалі. або спить не в ліжку, а поруч з ліжком в спальнику, щоб схопитися і побігти десь у підвал. Тобто ця травма її переслідує далі. І ми можемо говорити про ПТСР після 3-4 місяців, коли це продовжується. А до того – так, ми можемо все це відчувати, але це буде гострий стресовий розлад на певні події, які з нами відбулися.

- Не кажу, що це ПТСР, але у мене під час війни склалася ця звичка – по кілька раз прокидатися вночі, щоб подивитися, що відбувається, у телеграм-каналах. Хвороблива така звичка.

- Це не про ПТСР, тому що ви працюєте, виконуєте свою діяльність і живете, скажімо так, повноцінним професійним і ще якимось життям, про яке я не знаю. Це — про загальну тривожність. І це нормально в наш час, тому що тривожність – це те, що допомагало нам вижити протягом багатьох-багатьох тисячоліть. І воно теж зараз з нами є. І коли ми дивимось на ці канали зранку, ми якби балансуємо і знімаємо з себе цю тривожність. Це нормально. Це точно не про ПТСР, бо ПТСР заважає повноцінному життю. Розлад взагалі мене кидає в замкнене коло того, що я лише постійно повертаюсь в цю подію, повертаюсь, повертаюсь, повертаюсь – і не можу рухатися далі. І поступово скочуюсь в цю воронку ПТСР. Мені стає ще гірше, гірше, гірше. І в принципі, якщо з цим не працювати, то, як я вам і казав раніше, у мене відбувається незворотна зміна особистості, коли я вже не зможу бути повноцінним членом суспільства.

Але варто зазначити от що. По-перше, ПТСР лікується. По-друге, він може минути сам по собі. І по-третє, лише певний відсоток тих, хто повертається з фронту, мають і будуть мати ПТСР.

- Добре, бо я постійно чую оцю фразу: "на цій війні у кожного з нас певною мірою вже є ПТСР, просто різної міри і по-різному діє".

- Ні, немає такого. Більше того. ПТСР – це діагноз, який встановлюється психіатрично. Він є в довіднику міжнародної класифікації хвороб. Там всі ці симптоми перелічені. З цим все чітко. Не потрібно всім вішати цю стигму. Я розумію, що це зараз дійсно на слуху. Але статистика говорить про те, що необов’язково.

- Після вашого військового досвіду ви, пройшовши необхідні стадії навчання, стали психологом і нині працюєте, насамперед, з ветеранами. Ваш досвід мене дуже надихає ще й тому, що розумні люди кажуть: після війни – та й вже зараз, але після війни особливо, нам знадобиться у багато разів більше спеціалістів по наших душах, назвемо їх психологи, психоаналітики. В багато разів більше, ніж зараз. Згодні з цим?

- Так, зараз цей напрямок набуває популярності. І мені дуже приємно спостерігати, що люди починають звертатися. Тобто ця стигма – якщо я звертаюсь до психолога, то я псих, — відходить у радянщину, в ті часи.

- Я якраз хотів сказати, що це дуже властиво для радянської та пострадянської свідомості — боятися цього, не ділитися цим.

- Саме так. Бо тоді, на мою думку, психологія була, мені здається, недорозвинутою. А психіатрія — взагалі була каральним методом, яким всіх незручних режиму можна було запроторити в цей заклад. Це було як тюрма.

Але якщо узагальнювати, то інколи я кажу людям: знаєте, не обов’язково йти до стоматолога, коли у вас вже настільки болить зуб, що його треба видаляти. Ні, ви профілактично кожні пів року маєте піти і перевірити як у вас справи. Так само потрібно йти і до психолога.

Хоча, в принципі, моя задача як психолога, як травмотерапевта, — зробити людину автономною. Тобто не брати її і працювати до кінця її життя. Не так, що взяв собі людину в безкінечну терапію, грошики за це отримуєш і нормально себе почуваєш. Ні, моя задача – зробити людину автономною, але на певному етапі пояснити, що з нею відбувається; пояснити ті процеси, про які ми з вами сьогодні говорили. Це дуже важливо.

Редакція дякує Українському ветеранському фонду за допомогу у підготовці матеріалу.

Євген Кузьменко для "Цензор.НЕТ"

Фото: з архіву Олександра Чаморсова